При визначенні ролі світла у будь-якій театрально-видовищній постановці (театральному спектаклі, концерті, шоу тощо), ми приходимо до необхідності певної його організації в межах сценографічного задуму окремого видовища. Це можна назвати світловим рішенням постановки в цілому. Результат цього рішення — створення світлового середовища, однією з функцій якого є вплив на психологічний стан глядача з метою формування в свідомості художнього образу, що є адекватним пластичному образу постановки.

У зв’язку з цим маємо чималий інтерес до проблем сприйняття світлового середовища та зв’язок його з сценографією постановки. Останній аспект особливо важливий, бо, з одного боку, організація світла не є самоціллю в спектаклі — вона суворо підпорядкована його сценографії. З другого боку стає вочевидь, що світло допомагає точному сприйняттю сценографії в цілому, її окремих компонентів, художнього оформлення, і, зокрема, сприяє досягненню бажаних ілюзорних ефектів (або навпаки, дозволяє уникнути небажаних ілюзій).

З точки зору сприйняття, важливим є не стільки об’єктивне явище за суттю, скільки те, як воно подається глядачеві. Тим більше, що сприйняття може бути вірним (правдиво відображати об’єктивне явище) або ілюзорним і відповідати об’єктивній реальності. Сприйняття театральним глядачем спектаклю та його художнього оформлення з живописними об’ємними декораціями, світловими та звуковими ефектами, що імітують природні явища, можна вважати ілюзорним. Якщо митець прагне створити у глядача враження пожежі, йому зовсім не треба підпалювати декорації. Глядачі зрозуміють, що справжньої пожежі немає, але вона створена засобами постановочного освітлення, і вони, зважаючи на своє враження, не відкидають ілюзії і приймають правила гри на сцені.

Таким чином, якщо спостереження реального явища сприймається ілюзорно, але досвід та знання примушують глядача не приймати до уваги цю ілюзорність, то в театрі штучно створене ілюзорне враження є метою, а досвід та знання примушують не брати до уваги об’єктивну реальність, що його викликає.

Прагнення підкреслити динаміку розвитку сценічної дії спричиняє до використання декораційних установок, що швидко змінюються, світлових та кінопроекцій тощо. Інакше кажучі, до створення художніми засобами адекватних вражень глядачів. Утворення сценографії постановок передбачає залучення глядача до атмосфери спектаклю, до театралізованої життєстверджувальної дії. При цьому неможливо не враховувати закономірності зорового сприйняття глядачами тих чи інших явищ, з якими повсякденно ми зустрічаємося в театральній практиці. Це — розмір, глибина, рух, швидкість, форма, світло та колір.

Зорове сприйняття розміру та глибини

Відомо, що віддалені розміри здаються оку маленькими. На перший погляд, це слушно, особливо, якщо розглядати роботу ока подібно до фотокамери. Проте з точки зору сприйняття зв’язувань між розміром ретинального (на сітківці ока) зображення та розміром об’єкта, що сприймається, далеко не однозначне. Маємо так звану властивість константності розміру. Вона виявляється і в малюнках, і в живописних полотнах, декораціях, театральних горизонтах тощо. Якщо малюнок виконаний з додержанням правил перспективи, то дві фактично однакові речі, одна з яких розташована на першому плані, а друга в глибині, навіть якщо вони зображені відносно різними за розміром, сприймаються нами як однакові.

Якщо зображувальні ознаки малюнка або картини створюють адекватне враження глибини, глядач досягає визначеного ступеня константності. Недооцінка константності сприйняття розміру може призвести до викривленого зорового сприйняття. Наприклад, якщо на фоні плаского театрального «задника», який виконано з достатніми ознаками глибини, розгортається мізансцена акторів, і приблизно однакові людські фігури розміщуються поблизу різних планів живописного полотна, вони будуть сприйматися різними за розміром: та фігура, що розташована на дальньому плані, буде здаватися самою великою, а на першому плані — найменшою. Ще більш разючим може бути викривлення, якщо художнє оформлення створене як сполучення перспективно виконаних живописних та об’ємних декорацій, бо при сприйнятті вони співвідносяться між собою та фігурами акторів.

Умовами сприйняття глибини в двомірному зображенні (картина, малюнок, живописна декорація) є зображувальні ознаки глибини: перспектива, перекриття, тіні. Закони перспективи, які описані ще Леонардо да Вінчі, добре відомі. На сцені важливу роль відіграє також повітряна перспектива — зростаюче з відстаню несприйняття дрібних деталей внаслідок погіршення гостроти зору та повітряного серпанку. Перекриття або заслін є образотворчою ознакою глибини, бо в звичайному оточенні часто один предмет затуляє інший так, що видно лише частину віддаленого предмету.

Тінь також є зображувальною відзнакою глибини тримірного предмету. Положення тіні часто вказує на випуклість або увігнутість ділянки поверхні. Світло відіграє певну роль при сприйнятті глибини на сцені. При освітленні живописних декорацій світлом може бути підкреслена або зруйнована перспектива. Виключно світлом може бути створена повітряна перспектива. Світло є ефективним заходом для досягнення враження значно більшої глибини ігрового майданчика, ніж вона існує насправді. Засобами постановочного освітлення можна наблизити предмет на сцені або віддалити його, збільшити в розмірі, яскраво освітлюючи, або зменшити. Правильно освітлюючи об’ємні декорації, можна легко досягти проявлення фактури, рельєфу поверхні і об’ємності. Освітлюючи предмети на сцені під різними кутами, можна за рахунок власних тіней або тих, що падають, отримати враження різних форм одних і тих самих предметів.

Сприйняття руху

Створення враження руху – одне з найрозповсюджених завдань у театральній практиці. Воно легко вирішується за умов знання закономірностей сприйняття руху, таких як перспектива руху, розширення або скорочення поверхні тощо. Кожний з нас, дивлячись з вікна потяга, що рухається, спостерігає, як ділянки пейзажу поблизу потяга зміщуються швидко, а віддаленіші – відносно повільніше. Це – перспектива руху. Якщо очі фіксують будь-який об’єкт на землі, віддалений від спостерігача на деяку відстань, то елементи, що знаходяться на такій самій відстані, будуть здаватися нерухомими, в той час як ділянки ландшафту, що знаходяться позаду та попереду об’єкту, який фіксується, будуть переміщуватися в протилежних напрямках.

Отже, якщо треба створити у глядача ілюзію його власного руху, її можна здійснити засобами динамічної світлопроекції на різні плани, щоби світлопроекційні зображення рухалися з різною швідкістю – на ближніх планах швидче, на дальніх – повільніше. Якщо спостерігач рухається прямо до стіни, то ділянка поверхні, яка розташована перед очима (його ретинальне зображення) залишається нерухомою, а ділянки, що розташовані з боків, швидко зміщуються до периферії. Виникає ілюзія розширення спостерігаючої поверхні. Подібне враження легко викликати за допомогою світла (не кажучі вже про світлові або тіньові кінопроекції), збільшуючи або зменшуючи яскравість освітлення та надаючи динамічності периферійним ділянкам. При цьому можна досягти ефекта руху спостерігаючого об’єкта як прямо на глядача чи від нього, так і глядача до сцени або від неї. В останньому випадку необхідно щоби поверхня, що освітлюється, займала більшу частину поля зору глядача.

Сприйняття руху може виникнути і в тому випадку, коли в дійсності жодного руху немає. Відомо кілька типів подібних ілюзорних вражень руху. До них належать: стробоскопічний, автокінетичний, індуційований та післяефект руху. В театралізованих постановах можуть сприйматися всі ці ілюзії.

Стробоскопічний рух сприймається при використанні світла та кінопроекції. Якщо на екрані по черзі з’являються дві випромінюючі світло точки, то при дуже повільній швидкості їх чергування спостерігач сприймає обидві точки саме як такі, що чергуються. При дуже високій швидкості чергування обидві точки сприймаються як окремі одночасно. При проміжній швидкості глядач бачить рух однієї точки вперед та назад. Це – стробоскопічний рух. Ілюзія настільки потужна, що її неможливо відрізнити від справжнього руху.

Існує так званий блукаючий феномен, що нагадує стробоскопічний рух; він виникає при невеликих частотах чергування. Якщо кожна з випромінюючих світло точок змінює свою інтенсивність від темної до яскравої в протилежних фазах (коли одна крапка має мінімум яскравості, друга – максимум, і навпаки), то у спостерігача складається враження, що примарливе світло постійної інтенсивності рухається за площиною крапок вперед і назад по вигнутій тримірній траекторії. Самі крапки, що світяться, виглядають як віконця. Прекрасний візуальний ефект! Якщо спостерігати точку, що світиться на повністю однорідному фоні в затемненому приміщенні, то після невеликого початкового періоду спостереження точка, яка випромінює світло, сприймається як така, що рухається вперед, вбік або вниз. Виникає ілюзія руху ізольованого та нерухомого джерела світла – автокінетичний ефект.

У випадку, коли рухається один об’єкт, а спостерігач сприймає рухомим інший, що розташований поблизу та є нерухомим, виникає ілюзія індуційованого руху. В звичайному житті це, наприклад, уявний рух місяця крізь хмару. Місяць змінює своє положення на небі, але дуже повільно – набагато нижче межі сприйняття руху людиною. Хмара змінює своє положення на небі значно швидше. Відносне зміщення хмари та місяця сприймається як рух місяця, хоч його ретинальне зображення є нерухомим. Хмара, оскільки вона більша та оточує місяць, здається нерухомою. Таким чином хмара індуціює рух місяця. При індуційованому русі нерухомим буде видаватися той об’єкт, що є більшим, яскравішим, вертикально орієнтованим або незмінним за формою та розміром. Одним з різновидів індуційованого руху є індуційований рух самого спостерігача. Наприклад, уявний рух власного потягу в той час як в дійсності почав рухатися потяг на сусідній колії. Це виникає, якщо сидіти у вікна вагона обличчям до сусіднього потягу, який таким чином займає більшу частину поля зору. Швидкість об’єкту, що рухається, сприймається в залежності від розмірів оточення, в якому відбувається рух та часу відносного зміщення. Швідкість, що фактично сприймається, зворотньо пропорційна розміру найближчого оточення. Це явище відомо як ефект транспозиції руху. Вплив часу відносного зміщення на сприйняття руху є очевидним, коли два або більша кількість об’єктів рухається з різними швидкостями або в різних напрямках. Наприклад, коли два предмета, або предмет та фон рухаються в протилежні боки.

Уявна швідкість предметів більша, ніж при спостереженні одного предмету, що рухається відносно нерухомого фону або іншого предмету. Ефект транспозиції швидкості призводить до виникнення явища константності швидкості, що сприймається, яке не можна не враховувати в постановах. Приміром, якщо розглядати об’єкт, що рухається відносно однакового фону поблизу та здалека (скажімо, автомобіль на тлі дерев), то швидкість його в обох випадках буде сприйматися однаковою, оскільки темп зміщення відносно фону є однаковим. Якщо розміри фону (в цьому випадку дерев та відстань між ними) виконані з урахуванням перспективи (тобто є різними при спостереженні з різних відстаней), то для того, щоб уявна швидкість автомобіля в обох випадках була однаковою, необхідно справді надати їм різну швідкість, але з однаковим темпом зміщення відносно фону.

Підкреслим ще одну особливість сприйняття швидкості, на якій можуть базуватися численні постановчі ефекти. Сприйняття в загальному вигляді припускає, що об’єкти постійні і тому продовжують бути присутніми, навіть якщо в даний момент їх не видно. Проте, при певних умовах може складатися або не складатися враження, що невидимий в даний момент об’єкт все ще є присутнім. Наприклад, якщо предмет поступово зникає з поля зору мірою того, як його закриває екран, у глядача залишається стале враження, що предмет (хоч його вже не видно) продовжує знаходитися за екраном. Якщо ж предмет зникає раптово, одразу, то виникає враження, що він зник і його вже немає.

У театрально-видовищних постановах, у порівнянні з кінематографом, набагато складніше показати рух. Це пов’язано з тим, що відвідувачі спектаклів позбавлені вражень кіноглядачів, у яких можна створити ілюзію, ніби вони мчать уперед на автомобілі, або на них насувається величезний локомотив і т. ін.

Будь-хто з нас, згадуючи свої перші дитячі театральні враження, обов’язково пригадає, який захват викликав рух хмар на полотні театрального горизонту, рух хвиль, різноманітні польоти тощо. Зараз, коли в театрально-видовищних постановах широко використовують світлові проекції та кіно, враження динамічності театралізованої дії значно посилилося. Але для відображення сучасного життя цього замало, і творці спектаклів постійно шукають нові засоби для показу на сцені будь-якого явища з повсякденного життя. Сцена, подібно до кіно, може зображати купе вагону або салон автомобіля, але у глядача необхідно створити відповідні враження, що він або спостерігає об’єкти, що рухаються, або рухається сам і спостерігає рух з вікна віртуального вагону, або він рухається разом із героями постанови, будучі співучасником театральної дії.

Сприйняття форми

З явищами, що виникають при сприйнятті форми, найчастіше ми зустрічаємося в театрально-видовищних постановах. Тут саме світло змушує глядача сприймати форму, задуману художником. Легко уявити собі, як декорація, що виглядає у відповідному освітленні на сцені як дика скеля, при зміні способу освітлення сприймається, як горний замок чи палац. Художникові по світлу відомі різні засоби виявлення або зміни форми, такі як контражурне підсвітлення, створення тіней, транспарантне освітлення та кольорова трансформація.

У театрально-видовищних постановах часто застосовуються неоднозначні зображення. При наявності певних умов глядач сприймає їх як один малюнок, а при зміні умов – як інший. Усвідомлюючи принципи сприйняття таких зображень, можна, демонструючи одне й те саме зображення, викликати сприйняття різних об’єктів, тобто керувати сприйняттям зображення. Умовою сприйняття зображення як певної форми є наявність в ньому ознак перцептивної організації – угрупування елементів та певних умов взаємодії фігури та фону. Угрупування об’єднує елементи невизначеного зображення в визначене, однозначне.

Ознаками угрупування є: близкість, подібність елементів, замкнутість, плавність переходу, спільний рух групи елементів. В театрально-видовищних постановах за допомогою освітлення увага глядачів може бути спрямована на ті чи інші ознаки угрупування та відповідно виявлені ті чи інші фігури в зображенні. При сприйнятті фігури та фону в зображенні однаковий контур належіть різним фігурам. В такому випадку на першому етапі одна частина зображення сприймається як фігура, а інша як фон.

Потім – навпаки: частина зображення, що сприймалась як фон, виглядає як фігура, інша частина здається фоном. Таким чином, будь-яка з двох частин, що прилягають одна до одної, може сприйматися і як фігура, і як фон. У цьому випадку фігура здається такою, що розташована наче перед фоном, який в свою чергу сприймається позбавленим форми та простягається під фігурою. Ознаками сприйняття фігури в неоднозначних зображеннях є оточеність (при цьому внутрішня оточена частина виглядає як фігура, а оточення – як фон), вертикальна та горизонтальна орієнтація однакових елементів, специфічний колір або ступінь контрасту (наприклад, перевага чорного перед білим), розмір (при інших рівних умовах в якості фігури сприймається її менша частина) та симетрія (симетрично розташовані елементи здебільшого сприймаються як фігура).

Існують так звані зворотні зображення, в яких один і той самий зовнішній контур окреслює різні фігури. Перетворення сприйняття при цьому виникає при зміні фіксації центру зображення. Отже, якщо засобами постановчого освітлення навмисно підкреслити центр одного зображення в картині, що перетворюється, а потім змістити акцент в замаскований центр іншого зображення цієї ж картини, глядач буде сприймати спочатку одну, а потім іншу фігуру, спостерігаючи одне і те саме зображення. Керування сприйняттям виконується в театрально-видовищних постановах по-різному, але сценічне світло є найліпшим засобом непомітного акцентування уваги глядача на тих чи інших нюансах, підкреслення найсуттєвіших деталей, фіксування центра композиції.

На жаль, розміри статті не дозволяють розглянути приклад явища, гідного свідомого застосування у театрально-видовищних постановах. Мова йде про геометрічні ілюзії, які поки що є об’єктом дослідження психологів. Якщо ж вони проникають на сцену, то абсолютно неочікувано для сценографів і при цьому підносять небажані сюрпризи. Тут, як і в усіх попередніх прикладах, постановче освітлення може стати найефективнішим засобом керування зоровим сприйняттям глядача.

До цього часу ми розглядали театралізоване світло саме як засіб керування сприйняттям. Тепер – кілька слів про сприйняття світла при освітленні сцени. З одного боку, світло – одне з найважливіших джерел вражень. З іншого боку, ми сприймаємо його опосередковано через освітлюваний предмет. При цьому зовнішній вигляд останнього сприймається, як суміш яскравості та кольору властивих цьому предмету, та яскравості та кольору, отримуваних ним від джерела світла. Світло само по собі може створити враження, оскільки має здатність впливати на настрій глядача, його психологічні відчуття.

Саме у контексті психофізичного впливу світло має певне символічне забарвлення. Світло та темрява сприймаються як активні протилежні елементи. Як образно писав Р. Арнхейм, «різко сфокусоване світло оживлює простір спрямованим рухом. Іноді воно порушує цільність тіл, проводячи скрізь поверхню граничні лінії темряви. Воно стимулює почуття зору, грайливо спотворюючи знайому форму та збуджуючи його сильним контрастом».

Гра світла і тіні! Як багато про це написано та сказано. Як часто користуються цим засобом художники та освітлювачі. Безперечно, гра світла та тіні у театрально-видовищних постановах є найсильнішим по виразності засобом постановчого освітлення. Освітлюваний предмет видається джерелом власної яскравості. В той же час сприйняття яскравості предмета залежить від розподілу яскравостей інших предметів, що знаходяться в полі зору спостерігача. Це означає, що зорово людина сприймає відносну яскравість. Наприклад, темний диск, підвішений в слабкоосвітленій кімнаті, під спрямованим на нього променем світла здається нам яскраво освітленим. Якщо збільшити загальну освітленість кімнати та предметів у ній, яскравість диску буде сприйматися меншою. При потребі досягти ефекту випромінення світла будь-яким предметом треба зробити так, щоби співвідношення його яскравості та яскравостей інших предметів набагато перевищувало шкалу яскравостей всіх інших предметів та фону. Це справедливо як для творів образотворчого мистецтва, так і для сцени.

Світло допомагає людині бачити не тільки оточуючі предмети, але й їх форму, розташування у просторі, віддаленість від спостерігача і сусідніх предметів. Освітлення та затемнення відіграють вирішальну роль в театрально-видовищних постановах при сприйнятті об’єму та глибини. Освітлення сцени, при якому яскравості розподіляються певним чином від сильного світла до темряви, значно збільшують ефект глибини та сприймаються головним чином як ознака відстані. Можна сказати, що досягнення просторового ефекту – одне з найважливіших завдань в художньому оформленні театрально-видовищних постанов – знаходиться в залежності від розподілу співвідношень яскравостей предметів на сцені.

У театрі світло також має практичне значення як засіб акцентування уваги глядача. Постановче освітлення допомагає розташувати акценти залежно від задуму художника або постановника. Можна привернути увагу глядачів до певного об’єкту, де б він не був розташований, в той час, як другорядні деталі можуть бути за бажанням пом’якшені. Певне розташування акторів та виконавців може бути інтерпретоване глядачем по-різному залежно від світлового вирішення картини.

Наприкінці доцільно підкреслити, що запорукою успіху величезної та складної роботи творчого колективу по підготовці та проведенню театралізованого видовища, а особливо сценографів, є вміння передбачати ефект сприйняття постанови публікою, досягнення бажаних та виключення небажаних ефектів. Саме для цього необхідно, принаймні в загальних рисах, бути обізнаним у закономірностях зорового сприйняття людини.

Багато з викладеного вище є добре відомим театральним художникам та освітлювачам і використовується в їх роботі.

Та все ж вважаю, що закономірності зорового сприйняття використовуються сценографами не завжди свідомо. Тим більше, не завжди використовуються такі феномени, як геометричні ілюзії, ілюзії руху, швидкості і т. ін.

Сподіваємося, що ця робота має спонукати художників та освітлювачів на нові ідеї по створенню ефективного художнього оформлення театрально-видовищних постанов з використанням найновіших засобів технічного прогресу і, головне, збудить цікавість до психології зорового сприйняття. А це, в свою чергу, може надати суттєву допомогу у пошуках нових форм сценографії, стимулюватиме фантазію її творців, надихне на створення нових засобів різноманітних сценічних ефектів.

Журнал "ПРО"